Карпати в етностилі
  |
Карпати в етностилі
Примітка. Те, що виділено “”отак”", і написано російською мовою, то є слова Slim’a.
16.07.05 – субота
Івано-Франківськ – Микуличин
Домовилися, що як тільки поїзд зупинитьсями, як один, вилетимо, хутко зберемо ровери, та полетимо подалі від великого міста. А коли сонце підніметься високо-високо, почне припікати, та плавити мозок, ми зупинимося у затінку якоїсь розкидистої смереки і поснідаємо. Всі згодилися, але, як завжди, виповзли з вагонів, почухалися, згадали, що щось комусь треба було купити, вирішили по Джипіесу пошукати трек (замість того, щоб в когось спитати), і виїхали з міста десь через годину після того, як прибув поїзд. Але, якщо у цей раз у нас не вийшло хутко виїхати, то у нас є перспективи для росту:)
Круть- верть, круть- верть, колеса перебирають кілометри один за одним, так непомітно ми заїхали за Ясіню, де мали бути водоспади. По дорозі ще встигли перечекати ливеняку під автобусною зупинкою і поснідати в кафе з акваріумом: Водоспади й справді були: біленькі, пухнасті, швидкі і прохолодні. А поряд – ціле сувенірне містечко. Нагадує Крим у серпні: Домоткані скатертини, вишиті сорочки, дерев’яний посуд, розмальовані простирадла, каміння, скло…чого там тільки не було. В очі кинулася тонка сорочка (тканина нагадує шовк), приємного пастельно-помаранчевого кольору с темною вишивкою. Яка краса! 250 грн. Мммм…Заберіть мене звідси, бо куплю… А за 250 грн. краще ще раз у Карпати з’їздити. Ой, не бачу, не бачу… Все, фух, немає сорочки. Тільки асфальтована дорога в гору та сонечко, що пробивається крізь зелені листочки.
Ото написано в моїх нотатках, що ночували ми в Микуличинах, а що воно таке їй богу не пам’ятаю. То брехать, не буду, краще розповім що було завтра: А! Не…вертайте, згадала: То їхали ми по селу, сонечко вже починало сідать, а ночівлєю і не пахло: скрізь хати, хати, хати, сараї, дороги…то і не сховатись ніде… Якісь дороги йдуть через ріку, по містку і кудись високо в гори. Треба поїхати глянути. Що тут є? О, суниця, значить я буду тут усіх чекати: Ага, кажуть, що далі село, але поки що дорога йде по лісу. Он, ще якась доріжка відходить, десь там ми і заночуємо. Піднімалися по багнуці, оминаючи “коров’ячі подарунки”, і мало помолу видряпалися на невеличкий шматочок зеленої трави, де людей нема, та й можна поставити намети, тісно-тісно. Ну, отут і станемо. На добраніч, люди:)
17.07.05 неділя
Микуличин – полонина підніжжя г Петрос
Розбудило вранішнє сонце, що сходило з-за горбочку як раз біля наших наметів. Я видряпалася на цей безлюдний горбочок… О, тримайте мене: ми стали мало не в центрі села (дорога, сінокоси, корови ходять). От тобі й на: ) Посміхаючись сонечку, почала розминати свої сплячі старечі кісточки, розтягувати м’язи? і крутити себе у різні боки. Пастух, що вигулював з десяток корів не міг очей відвести: “І шо це люди з собою роблять, краще б город покапали..”, напевно думав він. Потихеньку повставали всі туристи, позбирали свої пакунки, порозгрібали своїх двухколесних друзів і ми поїхали далі. Почалося село Яблуниця, значить десь поряд має бути славнозвісний перевал, котрий здолати дуже важко, і лізти на нього треба довго-довго… Треба морально підготуватися…
Виявилося, що перевал цей звичайний, карпатський, ну і що, що найвищий, заїжджається на нього дуже непогано. Тим паче з тієї рівної сторони, звідки ми їхали: ) Вміємо ж ми прокладати маршрут:)) Окрім того, десь посередині підйому є маленька криничка, з кришталево чистою холодною водою, куди DES занурив Richmond’a, ніби задля того, щоб Павло водички набрав: ) Вміють хлопці шуткувати:)
Біля села Яблучниця, на самому перевалі починається Закарпаття. Взагалі-то на мапі воно нічим не відрізняється від інших областей України – таке ж паперове та різнокольорове: зелене, поштрикане коричневатими стрічками, що на мапі позначають гори, місцями мапа тьохкає білими плямами (то є полонини), та скрізь на папері повзають блакитні хробачки, себто, гірські потічки. Вони тонесенькими струмочками стікають вниз, у долини, зливаючись у ріки.
Як я довго чекала своє улюблене Закарпаття: миле, кохане, як добре що ми з ним знову зустрілися. А окрім Закарпаття на Яблуницькому перевалі посмоктуючи коньяк з цигаркою притулився urbik. Дружину свою він десь в горах загубив, тому розмарений таким щастям роздивлявся милий світ примруженими котячими очима, споглядаючи за двома роверами. Мені було дивно: і нащо то одній людині 2 вела. Потім зрозуміла: задля того, щоб на них обох кататись: На одному їдеш, другого рукою тримаєш, потім міняєш, щоб вел не втомлювався. Система:)
Як жбурнули ми свої тіла з довжелезного спуску, стільки їхали, шо аж надоїло: ото й пришло розуміння чому на Яблуницький люди так довго карябаютиься, то вони сторону не правильно обирають.
Стоїмо посеред Лазещино підп’янкуватий дідок віщає, як то навалила купа людей разом з президентом на Говерлу, а там блискавка, як жбурнула! Так одного чоловіка насмерть, а другий в лікарні. То, всілякі електронні прибабмаси краще повимикати, а залізяки поховати кудись подалі, та й взагалі попід лісом їздить треба. А мої очі вдивлялися у величезну темну гору: “Люди, невже ми туди вилізимо? Вона ж аж до неба…” Виявляється, що таки виліземо… Знову почав накрапати дощ (вчора він нас іноді мокрив). Спочатку він був мокрий, холодний, грязюка почала лізти в очі, навпомацки коліса об’їжджали глибочезні глиняні калюжі, а тіло мріяло про теплу і суху постіль. Під’їхали до КП, де екcтренно треба було обрати командира: ну що зробиш, є Сусанін, точніш людина, яка придумала маршрут, і все. У нас демократія, все дружньо і майже по-рівну. Тj хто хоче бути командиром? “”Я ! Я !!! Ну я же командиром был, и маршрут придумывал я . Жалко про меня написать , да ? : Тебе не тяжело, а мне приятно. Ну напиши Slim… напиши :”" Ну, вирішили, що, хто придумав дорогу, хай вже головним і буде. “”Тут пишим Slim :”" Зареєструвалися, заплатили за людей, намети, пообіцяли, що завтра з гори зліземо, і дяді в камуфляжів про це доповімо, і взагалі будемо нормальними туристами. Поки командир нас усіх реєстрував Капешники нам розповіли, що вчора піднімалося по 5 тис.по людей з 3 боків на Говерлу. Вилізли, а там дощ, та ще й блискавка. Ото вона в чотирьох поцілила, двоє мертві, двоє в лікарні, а ще в одного, в п’ятого, серцевий напад. Ото стояли, мокли, звикали до дощу, слухали місцеві байки.
Колись балачки закінчилися, і ми почимчикували далі. Спочатку-то ми їхали, а потім вже як виходило. Біля Казмещика (то ніби туристиний притулок, де ліниві туристи, зупиняються, щоб на Говерлу лізти не один день, а два) Оля сказала, що вона померла, її не чіпать, і взагалі далі вона не поїде. Після трьохвидлинного сеансу психотерапії, що була спрямована на підвищення моральних сил, ми у повному складі поїхали далі. Оля потрохи відійшла від ідеї свого потойбічного життя, і в неї відкрився другий подих. Ми потрохи почали звикати до крапаючого, холодного дійства, і вже як наркомани не могли уявити похід без дощу. Та й справді, він досить таки теплий, одежа вже рівномірно мокра, у кросівках вже прогрілися калюжі, і скоро почнуть квакати жабенятки, а багнюка, що летить від колес замінює скраб для обличчя. Іншими словами – ми ввійшли у кайф. Серпантином, серпантином, вгору, все вище і вище… Павло всіх підбадьорював, мовлял, що можна їхати швидше (атож, звичайно можна, коли потяг завтра вдень, а до нього ще…), дівчатка не змовляючись почали пропонувати місьця для ночівлі, а всі інші шуткували, і тихо перли в гору. Місця для ночівлі ми обирали найкращі (зважаючи на те, що рівних місць по дорозі майже не було): чи то біля величезної калюжі, чи-то на глині, количь обрали навіть на купі хворосту. Ну, що зробиш, лінь штука сильна. Через деякий час вилізли на полонину, побачили як красиво навкруги, і як вже скоро буде темно -хутко почали шукати місце під намети. Знайшли величеньку пухнасту галявину, під трьома могутніми соснами і зважаючи на те, що через 10 хвилин ходити треба буди навпомацки почали розкладати намети. Поки бігали по галявині по черзі відмічали, що тут дещо вогко. А й справді: ставиш ногу, а з під неї весело, з бульбашками, витікає прозора водичка – Земля пісяє:)
Розклалися, розвели багаття, поїли улюблені ядохімікати у вигляді сушеної їжі аля “Мівіна”, “Швидко суп” та інша гидота, хлопці носилися по лісу хто по чому, хтось видряпався на сосну, на висоту метра зо 3, аби хмизу наламати, дівчата притулилися до вогню і почали сушити речі собі та хлопцям. Потім повсідалися, почухали язики і один за одним повлягалися спати.
18.07.05 понеділок
17 км – пішки на Говерлу
Полонина підніжжя г. Петрос – Говерла – Лазещина – Ясіня
Зранку Slim поділився наболілим: пів ночі не спав, бо у сусідньому наметі лежить пташка, що до півнатретьої щебече… Звуть Оля:) “Вот этой фразой можно начинать описание каждого дня “
