Карпати в етностилі
Виїхали на хребет і поїхали! Хто їде, хто йде, хто повзе,хто суміщає всі 3 види пересування… Зустріли 2 групи змучених піших туристів… Одна з них була чеською (десь дулися візи, то чехів будло багацько). Дорога одна, проте їхали ми по треку Петра, а він же ж шибений (в доброму розумінні цього слова), дороги придумані не для нього. От їхали, ми їхали, аж поки не довелось звернути. Олег, як завжди, учимчикував вперед і доволатися до нього не можна – голосу не вистачає, а зв’язку у горах не було… Ну, будемо, чекати, може повернеться… Не пройшло і години, як Олег повернувся і ми у повному складі намагалися навчитися спускатися мало не по вертикальному схилу гори. Як Петруха тут піднімався? Бог його знає… тут би злізти… Slim підказує, що Петро ліз поряд, метрів 300-400 в бік, а там все ж легше… Потрохи спустилися в долину річки і натрапили на хатину вівчаря. “”А пока вы сидели на огрордах я опять пытался трек Петрухин найти. Вы меня кажеться около часа ждали. А я чуть себе ноги не повыкручивал к тех “потьочках” пока там лазил :”" Олег пішов за цигарками, а його, як рідкісну туристичну істоту пригостили овечим сиром. Ми, згадуючи який смачний сир був у вчорашньої бабці, відломили по гарному шмату і давай жувати… Як сказав Slim, в рот поклав, а проковтнути не можна… Та й не виплюнеш: пастух дивиться, діти його дивляться… То всі ми прожували, проковтнули, подякували за смачний сир, і поки їхали вирішували що ж нам з ним робити і хто його буде їсти. Ми з Олегом, вирішили привчатися до гірських страв, тим паче що вони національні, отже рідні і мають бути для нас смачними. Ну, забігаючи наперед скажу, що Олег відмовився від патріотичної ідеї ввечері, мене вистачило тільки до наступного ранку. А щодо смаку, то він нагадує докторську ковбасу, тільки в 2 рази розжижену і білого кольору. Смакота:)
Порадившись, ми вирішили, що сонце, яке сьогодні цілий день було за міцними темними сірими хмарами почало сідати і скоро буде темно. А мені щось сьогодні дуже подобалося спускатися по камінню. Я-то взагалі люблю їздити вниз, а сьогодні якось особливо. От на верхівці розганяюся, вибираю траєкторію, і давай летіти, плиг, плиг…Шммяк, шия, шмяк, шшшшшш…. Знайшла коли проколотися… Десь щось в мене протерлося, чи то об обід, чи то об каміння… А колесо глинясте, мокре, слизьке… Романтика: ) туристична:)
Вирізнили посеред туману віддалену ділянку травички посеред невисоких кущикив і обізвали її ночівлею. Так і повлягалися.
21.07.05 день везенья у Масяни
хребет Шаса – Синевир
Ранок виявився напрочуд романтичним: сірий туман, хоч дихай навпомацки, колотун як вчора вранці, мокрі речі і дорога вперед. Зібрала всі сили, що мала вилізла з намету, понатягувала все, що було і інтенсивно почала складатися – так тепліше. Так поступово йшов час, хмари розповзалися, потрохи почало розвиднюватися і ми побачили, що ночували на схилі, з якого відкривається чудовий краєвид: далекі блакитні гори, зелені ліси і десь у долині бекають барашки. Веселішає:)
Тіки-но витягувать ровери з кущів – а в мене колесо зпущене…висить резина на колесі, як ганчірка…Ну що ж, треба мінять, ще й час є: Оля з Олегом міняють гальма, які за першу половину походу зовсім стерлися на мокрому ґрунті.
Доїхали до хребта Шаса і почали скочуватися додолу. Періодично збиралися на якихось звивинах серпантину, обмінювалися враженнями про спуск і їхали далі, кожний у своєму темпі. Щось чую, тук-тук-тук… Дивно,може гілка? Зупинилася, глянула, нічого нема. Мабуть, глюк. Тіки-но сіла, тіки-но закрутилися колеса, знову: тук-тук-тук… Знов зупинилася… Дивлюсь на обід…Оце я майстер! Бокова частина ободу у 2-ох місцях вигнулася у сторону гальмів! Ото точно нефіг по камінню швидко їздити… на стертому ободі…
Спустилися в Усть-Чорну. Тіки-но виїхали на дорогу як мені в око залетіла комаха, велика, та як давай пекти…в мене сльози, а ще й спробуй маневрувати поміж ямами, коли нічого не видно… Зупинилася, поки викалупала…Око ще хвилин 10 боліло. Ото дивина – за 10 років їзди на велосипеді жодного разу мені не влітала в око комаха, із-за якої я не бачила дороги… В селі ми здивувалися великій кількості кафе, магазинів і міні-маркетів, поздоровкалися з групою іноземних велосипедистів і сілі обідати. Кафе знаходилося у дворі сіль. ради, яка була зачинена на ремонт. Посеред двору стояв пам’ятник покритий сріблянкою. Довго думали, кому ж цей пам’ятник, чи то Франку, чи то Шевченку. Вирішили, що все-таки Тарасу. Підійшли ближче, подивилися у профіль: вуса Шевченкові, а потилиця – Ленінська: Влада змінилася, а постамент біля сіль.ради має бути. Де його взяти грошей на бюст нового генія…Краще взяти трохи глини, доліпити лоба і вуса, знов пофарбувати: і керівництво задоволено, і гроші заощаджено. Розумні люди!:)
Бажання кудись їхати зменшилося, бо шлунок вже був спокійний, а тіло було серед людей, тобто є шанси знайти теплу м’яку постіл. Але туристична душа тьохкає і піднімає нас далі у дорогу. По плану – перевал Прислоп. На карті нормальна асфальтована дорога. А на справді спочатку ми йшли по руслу річки, потім по ґрунтовій дорозі, а потім почався підйом на перевал: не повірите, але дорога настільки роздовбана, що по ній навіть вниз їхати страшно… Разом з нами піднімалися 2 машини чехів (навіть лебідки в них були, ото джипи): вони повільно-повільно їхали вгору, застрягаючи і витягуючи один одного з кожної калюжі, і кожного разу по-дитячому раділи, запиваючи свою радіть пивом. На 2-ій машині одне скло було повністю обклеєно етикетками від пива, виключно українського. Подивилися ми на це диво, обігнали машини (хоч раз в житті обігнали машину, що їхали з максимальною швидкістю, що дозволяла дорога), і зупинилися біля тирні малини. Хлопці відірвалися, а ми з Олею уплітали за обидві щоки ягоди. Під’їхали чехи, запропонували підкинути, але ми, як належить леді (хоч і перемазаним грязюкою з голови до ніг) відмовилися… Тепер самі пхаємо 20-ти кілограмові вели з баулами вверх.
Нічого, через 15 хвилин ми чехів знову обігнали, цього разу вже назавжди. Досить скоро знову почався спуск. Їхали, їхали, кожний обирав свою дорогу. Багнюка, постійні калюжі. Їду я по центру, з обох боків колії від колес машин, бачу, переді мною калюжа: ну, думаю, скільки вона може бути глибиною (вода каламутна, то дна не видно), та невеличка, все одно на колії дірки глибші. Ну і на своїй швидкості мало не за 20км. влітаю переднім колесом (вона виявилася глибиною см.30), б’юся об каміння, що виявилося лежало поряд з калюжею…Лежу, тісно зплетена зі своїм коханим ровером і думаю, як же це я з переламаним бедром доїду до потяга. Маю, надію, що все-таки це не перелом: не могла ж я просто так розказувати повчальні байки про здоровий спосіб життя, про те що треба займатися фізкультурою і жувати кальції, щоб кістки були міцні. Думаю, що якщо я впала, то всі, хто їхав поруч, можливо думають про те саме що й я: як тепер доїхати до поїзда. Треба сказати, що все гаразд. Піднімаю фейс з грязюки, кажу, що все ок, а встати не можу… Треба встати, бо, принаймі у Slim’a зара інфаркт трафиться. Все, встаю… Ровер, я розумію, що ти мене любиш, але відпусти мою ногу. Угу, дякую. І все інше теж віддай. Встала…ой, ні…краще сяду…о…сиджу… Не, водень не треба, все нормально…не, не перелом…фух…пронесло…тепер знову можна травити байки про здоровий спосіб життя… І як це мене понесло у цю калюжу? І взагалі, якого біса вона виявилася така глибока ще й з камінням? Та, хлопці, не переживайте, все нормально, ходить можу, навіть посміхаюся…Не, це не нервне…Зара я тіки посиджу трохи і поїду… Все нормально… О, дякую за водень… Ой як шипить прикольною…Ще й піниться: Як шампанське: Краса-то яка: Та правду вам кажу, все ок. Коли я вже зовсім професійно увійшла в роль непотерпілої, хоча дупа все ще боліла дай Боже, люди вже повсідалися і майже поїхали. “Є..ви куди! Все ок, але їхати я поки не можу… Почекайте..Зараз” Як поїхали, Slim спитав чи страшно їздити. Я сказала, що ні, зовсім, я навіть сама здивувалася, чому це мені зовсім не страшно. Адже рефлекси ж ніхто не відміняв. А хвилин через 15 почалося…Перед кожним камінчиком, перед кожною заглибленою – по гальмам, з коня, пішки пройти, знову залізти на ровер і не швидше 15 км. на годину їхати далі. Їхали ми по дивовижній дорозі: колії від коліс см. по 60 вглиб. Я не знаю, що то мала бути за машина, але колії, як окопи…Їдеш і боїшся туди звалитися.
Почали зявлятися якісь сінокоси, тобто село вже близько. Дивлюся щось над головю Slim’а полетіло. Напевно, привиділося. Дивлюся, знову. О, так це ж палиця! Оn тобі й на! Та, це, мабуть, люди сінокос чистять, а по цій дорозі ж ніхто не їздить, от вони й недивлячи кидають. Проїхали метрів 300, Олег віщає у кущі грізно-педагогічним голосом. Виявилося, хлопці років по 5 цілили в нього камінням… От так і дітки, от так і гостинність. Поки доїхали до центру села нас ще хлопець років 8 обматюкав. Що за село? Просто унікальне, тим паче як для Закарпатської гостинної області. А поки в магазині купляли щось поїсти побачили нове слово… Чи-то муфлони, чи-то мафони… А, яфони!:)Мало того, вони є чисті, і брудні, подешевше.
Отак, дивуючись що ж це за село, споглядаючи за сонечком, що не впинно скочувалося вниз і думаючи де б це його заночувати прикотили до с. Сине вир, де нас чекав urbik, вже другий чи третій день… urbik сказав, що він знає кльове місце, де можна поставити намети. Ми довго згадували де ж це на Міжгірському перевалі є кльове місце, і на всяк випадок вирішили дізнатися може нас приймуть до найближчого санаторія. Поки дочекалися бабцю, яка знає розцінки, сонце сіло і стало зовсім темно. Захотіли з нас по 40 грн. з хрюкала взяти. Не, ми краще якось у наметах: ) Ну, нічого, все одно є місце для ночівлі.
