Карпати в етностилі
Карябаємося на перевал, якісь хлопчаки років за 20 почали нас рахувати… Після Колочави, це якось не дуже гарно виглядає. Приїхали на довгоочікувану ночівлю: поляна якраз біля дороги, нічим не захищена (ані тобі дерев, ані тобі тину) – нас “зовсім не видно”, просто як Ейфелеву вежу посеред чистого поля, під ногами купа подарунків від корів та битого скла… І що це його далі робити? Slim і я підняли ґвалт, що жити ще хочеться і давайте щось робити – тут ночувати небезпечно. Спочатку була якась підтримка з боку Олега і Олі. Але потім їх обламало і вони пішли розкладатися. І тут, прям до нас, під’їжджає вантажівка, з неї щось кричать, і починають виплигувати бугаї… Ми вп’ятьох, як вкопані стали. Я вже почала вираховувати, що мені тут залишати і в якому напрямку дряпати, і як же залишити тут свій коханий ровер. Стоїмо, рахуємо останні хвилини свого здорового життя… Дивно, їх тіки двоє… Невже вони не до нас? Ой, мама, до нас! Ой, дядя, йдіть звідси, без вас тут теж добре… Ой, фух, то він за водою (галявинка якраз була перед джерелом)… Другий, матюкаючись поліз на вантажівку, відкрив капот і почав голосити… Ой, вона в них зламалася… Дяді, давайте швидше ремонтуйтеся і їдте, не привертайте зайвої уваги, нам тут ще ночувати…Ой, поїхали….Слава Богу…
22.07.05
перевал – Воловець
Зранку на свою превелику радість прокинулися живі, здорові, з біціглямі, в наметах і таке інше. Гостей вночі не було, отже ще поживемо: Поснідали, зібралися і подряпалися далі на перевал. А там, знайомою дорогою до потяга, у Воловець. “”После перевала с котрого я чуть ли не пешком сходил из-за того что передние колодки стрелись у нас еще был источник после Межгорья, ну тот вонючий : ) а потом еще один ржавый истчник, а потом еще перед Воловцом был перевал где я настаивал на “завершаюшем поход чае” и где съел банку сгущенкик оторую провозил с собой чуть ли не весь поход. А еще там было холодно и все сидели закутаные. А еще ты пробовала сможеш ли ты проехать через весь Воловец не разу не крутанув педали.”"
А от і Воловець, де наше улюблене кафе? Невже та офіціантка, що обслуговувала нас торік? Може, бути… Ням-ням: Тепер вже зовсім спокійно: ) Шлунок нагодований, мозок заспокоєний, сидимо під потягом, наплічник повен флешок зі спогадами, голова повна приємних емоції… Похід вдався:)
- Ой, тіки не кажіть, що ви до мене… – здається, велосипедисти вже комусь набридли:
- Доброго здоров’я:) Таки до вас:)
- Ну, тоді заходьте…
Урбіка в поїзд не пустили, а в касах білети, як завжди, скінчилися. Прийдеться їхати з пересадками…
Ляси поточили, чаю випили, сіли грати в слова… Скіки не грали, Олег завжди виходив останній. Не вийшло в мене і Олі його обіграти. Ну, нічого, ще потренуємося: ) Поки грали, поїзд зупинився серед поля, по коліям почали бігати чолов’яги та гучно матюкатися… Локомотив зламався:) Простояли години зо 2 і поїхали. Доїхали до Львова, а біля стовпа стоїть Урбік. От тобі й на!
- А ти як сюди потрапив? – мене дивувало, як він приїхав швидше поїзда.
- Та став за фурою, і хутко доїхав…
- Та ну! Не може бути! Тут же тулити кілометрів 150…
- Та воно ж знаєш, аеродинаміка, зручно…
Так балакали, балакали, я вже почала вірити в суперспортивні можливості Урбіка, як він здався і сказав, що обігнав на електропоїзді: Отак-от, дитину обманював…
Отак ми з’їздили у Карпати…не в перше, і не востаннє… До зустрічі, гори!:)
